Чисте горіння душі

«Чисте горіння душі»

(життєвий і творчий шлях Василя Симоненка)

Для пісні своєї, для думи своєї

                                                        в щасливу мить народила його Україна.

                                                        І він – за прикладом наших кращих

                                                        поетів – відплатив їй синівською

                                                        вірністю, чистим горінням душі.

Олесь Гончар

Мета: учні мають усвідомити значущість філософської та інтимної лірики Василя Симоненка, розкрити її проблематику та естетичну вартість, замислитись над сенсом життя; формувати в учнів патріотизм, високу моральність і естетичну культуру, виробляти вміння сприймати красу в різноманітних її проявах і шанувати як один з найдорогоцінніших дарунків життя.

Обладнання: фотопортрет поета, стінгазети, магнітофон, фортепіано.

Хід виховного заходу

Ведучий: Василь Симоненко... Його життя можна порівняти зі спалахом блискавки (воно таке ж яскраве і коротке). Проте ім'я поета відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами.

Ведучий:  Непересічна особистість, душевна людина, майстер поетичного слова - таким його запам'ятали всі. В.Симоненко, як слушно зазначають критики, не підпадає під жоден стереотип, пов'язаний зі становленням поета (зазвичай пишуть: вірші пробував писати ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа).

Ведучий: По-юначому щиро повіривши в торжество правди і свободи за часів “хрущовської відлиги”, він не ввійшов, а вітром увірвався в царину красного письменства. Уже перші Симоненкові поезії засвідчили: в українській літературі  з'явився самобутній і зрілий майстер.

   Ведучий: Сьогоднішня наша зустріч відкриє нам глибини і новаторство творчості поета, осяяні красою мистецької душі. Адже в цьому році ми святкуємо 75-річчя від дня народження майстра слова – Василя Симоненка, душа якого продовжує жити у його поезіях. Тож перевернемо сторінки життя людини чистої,відкритої, відвертої.

    Не випадково побратим по слову Олесь Гончар писав: поезія Симоненка – справді «чисте горіння душі».

 Ведучий:  Народився Василь Андрійович Симоненко в перший день після Різдва 8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав хлопчик без батька, від якого успадкував лише прізвище, бо вродливий військовик, звівши з розуму сільську красуню Ганну Щербань, так і не став з нею до шлюбу. На все життя у Василя залишилася мрія мати батька, доброго чи поганого - то вже не мало значення...

Поет:  У Івася немає тата.

   Не питайте тільки чому.

   Лиш від матері ласку знати

   Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти,

І вистрибує, як усі.

Любить босим прогоготіти

По ранковій колючій росі.

............................................

   Але в грудях жаринка стука,

   Є завітне в Івася одно-

   Хоче він...

Івась:     ... щоб узяв за руку

І повів (мене) тато в кіно.

Ну нехай би смикнув за вухо,

Хай нагримав би раз чи два,-

Все одно (я) би тата слухав

І ловив би його слова...

Поет: Раз Івась на толоці грався,

     Раптом глянув – сусіда йде.

            - Ти пустуєш тута,- озвався,-

     А тебе дома батько жде...

Біг Івасик, немов на свято,

        І вибрикував, як лоша,

І, напевне, була у п'ятах

Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато,

Але в хаті — мама сама.

Івась: Дядько кажуть, приїхав тато,

            Тільки чому ж його нема?..

Ведучий: Дитинство В.Симоненка припало на роки війни, страшні, голодні. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся. Вони любили свого кмітливого внука. Їхню любов і турботу пам'ятав він до останніх днів свого короткого життя.

Ведучий:  Від матері, Ганни Федорівни, та від діда малий Василько взяв перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтомну жагу знань і водночас пізнав гіркоту важких сільських буднів.

    Сценка. Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливаються в мене, бо не було в діда синів – покосили їх пошесті та кулі…

-         Безсмертячко ти моє кирпате,- шепотів дід, коли я  засинав під музику його слів.

То були дуже гарні слова, бо погани дід не говорив мені.

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь.

Вмощусь на коліна до нього

І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує

Гарячі прості слова –

І все давниною сивою

В очах моїх ожива.

Ведучий: Поет із дитинства усвідомив жертовність селянського тернового шляху. В.Симоненко ріс сиротою, “доросле” життя розпочав з посади обласного газетяра. Отже, він, як ніхто інший, раз по раз обурювався жахливою злиденністю існування більшості людей, замовчуваною можновладцями.

Поет: Не лицемірити, не чванитись пихато,

 Не дуракам пускати в очі дим,

 Не з мудрим виглядом зазубрені цитати

 Вигукувати голосом худим,-

Я не цього бажаю, не папуга,

Щоб віддаватись цьому ремеслу.

Я хочу правді бути вірним другом

І ворогом одвічним злу.

Ведучий:  Студентське життя поета було багате на добрих друзів, на зустрічі з цікавими особистостями, творчі суперечки, мрії про майбутнє. На факультеті журналістики разом із В.Симоненком навчалися Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць.

Ведучий: У роки навчання він продовжує писати і створює казки. Пропонуємо вам повернутися у дитинство і подивитися  фрагмент казки «Подорож у країну Навпаки».

Автор:      Лесик, Толя й два Володі

                   Сумували на колоді.

                   Лесик скаржився:

Лесик:        "Хлоп'ята, страх як тяжко жить мені –

                   Слухай маму, слухай тата,

                   Умивайся день при дні.

                  Ох, і тяжко жить мені!"

Автор:      Толя теж собі бідує,

                   Вилива жалі свої:

Толя:         "Дуже Тоня вередує,

                   Розважай весь час її."

Автор:      А Володя скиглить:

Вова 1:      "Тато змусив квіти поливати."

Автор:      І зітхає вся четвірка:

Разом:       "Як нам тяжко!

                   Як нам гірко!"

Автор:      Раптом трісь – і перед ними

                   Бородань малий з'явивсь,

                   Хитруватими очима

                   На четвірку він дививсь

                   І сказав до них суворо

                   Цей химерний чоловік:

Чоловік:    "Я почув про ваше горе

                   Й через доли, через гори

                   Свою бороду волік –

                   Поспішав мерщій сюди

                   Виручати вас з біди.

                   Недалеко звідсіля

                   Є чудна одна земля –

                   Там ні дня нема, ні ночі,

                   Кожен робить там, що схоче."

Разом:       "Поможіть нам, поможіть!

                   Як пройти в оту країну,

                   Розкажіть нам, розкажіть!"

Чоловік:    "Поможу я вам охоче,

                   Ви на мить заплющіть очі –

                   Я відправлю всіх туди"

Толя:         "Тру – лю – лю!

                   Я роблю тепер, що схочу,

                   Що захочу, те й роблю!

                   Ми потрапили-таки

                   У країну Навпаки!

                   Ну, а цей чудесний край

                   Для малечі просто рай:

                   Там в річках тече чорнило,

                   Там ніхто не чув про мило!"

Вова 1:      "Всі замурзані по вуха,

                   Галасують всі щодуху,

                   Оком чують, вухом бачать,

                   Догори ногами скачуть.

                   Сажотруси хати білять,

                   Землеміри небо ділять,

                   Косарі дерева косять,

                   Язиками дрова носять."

Лесик:        "Цілий день брикали, грались,

                   Реготали і качались,

                   То з якимись хлопчаками

                   Воювали галушками,

                   То в густих чагарниках

                   Танцювали на руках.

                   І кричали: "Тру-лю-лю!

                   Що захочу, те й роблю!"

Вова 2:      "Потім, стомлені й щасливі,

                   Спали, висячи на сливі,

                   Рвали з дуба кавуни

                   І з кущів серед левад

                   Смакували шоколад.

                   І кричали: "Тру-лю-лю!

                   Що захочу, те й зроблю!"

Ведучий: Казка є казка, але у своїх творах Василь Симоненко вертався і до інших, більш вагомих тем.

Ведучий: Симоненко не тільки митець палкої патріотичної наснаги, він ще й глибокий мислитель, котрий пильно споглядає світ, намагаючись зрозуміти його в усій розмаїтості і складності, а водночас знайти своє місце та місію в ньому.

Ведучий:  Деякі його вірші – справжні філософські медитації, сповнені проникливих роздумів про життя, його сенс та цінності, про людину, її призначення.

         На доказ цієї тези послухаймо вірш "Ти знаєш, що ти – людина?"

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба.

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Ведучий: Цим віршем поет нагадує нам, що людське життя швидкоплинне, стрімке, воно невпинно й невблаганно минає, тому дуже важливо навчитися цінувати кожну подаровану Богом мить аби встигнути зреалізувати свої найсокровенніші бажання і найдерзновенніші мрії, зуміти знайти себе в цьому прекрасному та водночас жорстокому світі й виконати своє призначення в ньому.

         Вірш "Я в світ прийшов не лише пити й їсти"

Я в світ прийшов не тільки їсти й пити,

Скалити зуби до дурних дівчат

Та любуватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

З сім'ї селянської до грубості простої

В життя дороги стеляться мені...

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

Ведучий: Людина народжується для того, щоб просто жити: ходити по цій прекрасній землі, милуватись нею, любити її …

-         Працювати, творити добро …

-         Ніколи не чинити зла …

-         Берегти озера, гаї, степи, не руйнувати, а примножувати красу життя

-         Щоб кохати, знайти своє щастя в любові.

Ведучий: Симоненко був ніжним співцем кохання. Лірична поема "Тиша і грім" стала естетичним епіцентром його першої книжки. Цей твір наскрізь ліричний, сповнений нестримних і пронизливих емоцій, справжній гімн коханню, осанна йому як найвищому і найпрекраснішому з людських почуттів.

Ведучий: Як весняна гроза цілющою зливою розбурхує ще сонну з зими природу, оновлюючи її, так і любов пробуджує людину до нового, повноцінного життя, даруючи водночас і сум, і радість, і відчай, і щастя.

Уся поема прекрасна, але найдивовижнішими за своєю емоційною силою є 6 і 7 катрен .

Ведучий: Як і в кожної людини, у Василя Симоненка була своя муза. Це його кохана дівчина, а згодом дружина Людмила Півторадні. Він ніжно й закохано кликав її «моя Малюся», а вона любила його по своєму: то шалено ревнувала й обурювалася, то тихо горнулася до свого єдиного судженого; тижнями могла не відповідати на листи, а то писала по кілька разів на день.

 Ведучий: Між рядками поетових листів до коханої проглядаються складні стосунки, але інших йому й не треба було. Він не вмів жити тихим, спокійним півжиттям. Жив згоряючи, а кохав і поготів.

Ображайся на мене як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю —

Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання — у нас віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію —

Я люблю твої губи, і брови,

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,

І презирством убий мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

VII

Чому смуток з тобою поруч

Часто ходить у світлі дні?

Певне, є в тебе біль і горе,

Невідомі зовсім мені.

Хоч на щастя життя багате,

Але кожну людину ждуть

І печалі, і сум, і втрати,

І не можна їх обминуть.

Але к бісу цю мудрість убогу!

І догадки під три чорти!

Я бажаю, щоб всю дорогу,

Все життя усміхалась ти.

Щоб ніколи сльоза на вії

Не світилася, мов роса.

Хай же щастям завжди ясніє

Некриклива твоя краса.

Я не йму тобі зовсім віри,

Як сумною побачу тебе,

Небо в сутінь буває сірим,

А насправді ж воно — голубе.

Ведучий: Є ще одна Симоненкова сповідь – "Чорні від страждання мої ночі…"

 Це справжній шедевр, який можна повіряти хіба що зі щасливим Франковим "Чого являєшся мені у сні…".

     (Звучить пісня «Чого являшся мені у сні»).

Ведучий: Світова література не знає поета, в ліричному доробку якого не було б інтимних освідчень, але жоден з них не звертався до коханої так як Симоненко. Називали коханих квіткою, сонцем, радістю, мрією, піснею. Але мамою радощів і мук кохану не називав ніхто.

Звучить вірш "Чорні від страждання мої ночі …"

Чорні від страждання мої ночі,

Білі від скорботи мої дні

Впали у твої свавільні очі,

Жадібні, глибокі і чудні.

Я тебе не хочу обминути,

Я тебе не смію обійти.

Дай мені губами зачерпнути

Ніжної твоєї доброти.

Диких орд незлічені навали

Розтрощили пращури мої,

Щоб несла ти гордо і зухвало

Груди недоторкані свої.

Щоб горіли маками долоні,

Щоб гуло моє серцебиття,

Щоб в твоєму соромливім лоні

Визрівало завтрашнє життя.

І моє прокляття очманіле

Упаде на тім'я дурням тим,

Хто твоє солодке грішне тіло

Оскверняє помислом гидким.

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук —

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!

Ведучий:  Літературне обдарування Василя Симоненка виявилось настільки потужним, що йому було затісно в рамках якогось одного жанру. Митець пробував себе не лише в ліриці, а й у публіцистиці, в поетичній казці – притчі й навіть у прозі.

Ведучий:  Симоненко залишив по собі всього два десятки прозових творів. За жанром це невеличкі новели. Ці твори про життя, про людей праці, їхні будні і свята, про мрії і життєві проблеми, врешті, про любов і смерть… в ім'я любові.

Ведучий:  Любов – це і мрія, і щастя, і тривога, і невимовна мука. Симоненкові не вистачало поезії, щоб оспівати кохання, і він продовжує мистецьке осягання цього, за Франком мовлячи "дива золотого" засобами прози.

Ведучий:  Пропонуємо уривок з новели "Вино з троянд".

-         Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя? — запитала

вона в Андрія.

Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.

— Хто... Від кого ти чула про це?

— Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям. Так то правда

чи ні?

— Ні. То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.

Ольга зітхнула.

— Жаль, що я не вмію так гарно видумувати. “Для чого тобі це? — дивувався

хлопець. — 3 тебе досить тієї вроди, якою наділила мати. А в мене... Що я

робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?”

Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і

смакували вино з троянд.

— Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.

— Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — перепитав.

— Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Ольга і без усякого зв'язку

стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хіба моя врода — це я?

Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.

— Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та рожеві щічки.

Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє слово, і заговорила ще швидше:

-         Що та краса? Вітри видублять шкіру, дощі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на буряках — де та й врода дінеться...

Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.

— Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду любою для того, що спокусився красою?

— Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто б тебе зміг не любити отаку!

— Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не

кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.

— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні. Краще я зайду

іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю і, дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

— А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...

Ведучий: Уся проза Василя Симоненка, як і поезія, пройнята щирістю, ніжністю, високою вимогливістю до людей і любов'ю. Її випромінюють усі його твори, кожен написаний ним рядок.

Ведучий: Жоден з українських поетів 60-70-х (за винятком Василя Стуса) не справив такого потужного громадянського і морального впливу на своїх сучасників, як Василь Симоненко. Він став духовним проводирем цілого покоління, його поезія була знаменом непокірних, бо уособлювала і громадянську мужність, і національну самосвідомість, і щиру та дієву людяність. А ще вона вчила читачів непідкупної, незрадливої й жертовної любові до України.

Ведучий: Симоненка знали. Усупереч офіційному замовчуванню й заборонам. Його перші книжки стали шалено популярними: їх передавали одне одному як найдорогоцінніші бібліофільські скарби, переписували, таємно розповсюджували. Його поезію читали, заучували напам'ять і, що найважливіше, любили!

Вірш "Перехожий"

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали —

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу —

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік...

Раптом —

Шепіт поміж перехожих:

— Що там?

— Спіткнувсь чоловік... —

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

— Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять... —

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

Ведучий: Василеві Симоненкові доля призначила впасти зорею в пам'ять і душу свого народу, освітити його тяжку дорогу благородством і щирістю, ніжністю і любов'ю, перелитими у високе й чисте слово поезії. Він помер неймовірно рано. Та серце його, вічно молоде й гаряче, не спинилося – воно й нині пульсує і пульсуватиме в його віршах!

Вірш "Не докорю ніколи і нікому"

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в 20 літ в моєму серці втома,

Що в 30 - смерті в очі подивлюсь.

Моє життя - розтрощене корито,

І світ для мене - каторга і кліть...

Так краще в 30 повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Ведучий: Олесь Гончар писав:

                            Вітер часу не остудив Симоненкових

                            поезій, вогнем душі жаріють вони й сьогодні.

                            Ніяким вітрам, ніяким буревіям не згасити

                            його вогненного Слова.

Ведучий: Вічно співатимуть в Україні.

                                               Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу,

                                               Виростуть з тобою приспані тривоги…

                                              … Можна все на світі вибирати сину,

                                               Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Ведучий: На сьогодні є місця, де можна увійти у світ поетового слова, пройнятися духом того часу, в який народжувалися його незабутні рядки. Нині активно відвідують гості і місцеві мешканці музей В.Симоненка в Тарандинцівській середній школі, яка носить його ім’я. У Біївцях збереглася хата, де народився письменник. Є ще один музей поета – в Черкасах, у приміщенні редакції газети «Черкаський край», в кабінеті, де Симоненко-журналіст починав свою трудову діяльність.

Ведучий: Про незабутнього «Витязя» створюють вірші його друзі-поети, шанувальники і дослідники його творчості.

Василю Симоненку

Ти прийшов щоб і нами жити

Під шаленство весняних злив,

Щоб світанки ясні зустріти,

Що не встиг тоді, не устрів

Зупинись, подивись навколо,

Рідним запахом душу зігрій,

Все знайоме, все рідне до болю,

Уклонися хатині своїй.

Понад Удаєм сиві роси

І стежина-змійка в гаю,

По якій ти ходив колись босий,

Зустрічаючи матір свою

Ти прийшов поетичним словом.

Молоде покоління вчить,

Як любить свою рідну мову

І народ український любить…

                                                В.Бут

Пам’яті Симоненка

Весна, Василю, буде знову,

Весна в зелених Біївцях.

Хтось знайде на шляху підкову,

Комусь заб’ють у душу цвях.

Життя крокує без упину,

Життя-жебрак, життя-жнивар.

Світ-благодійник на хвилину,

Та на століття він лихвар.

А хтось самотній, ніби Крузо,

Чекає П’ятницю віки,

Втрачає дні і губить друзів,

І палить молоді роки.

А поки зимно… І криштально

Дзвенить різдвяна тиха ніч…

У чарах світиться печально

Вино з троянд і відблиск свіч.

                                               Н.Колісніченко

Ведучий: Завершити виховний захід хочеться словами Івана Світличного: «Про таких людей, як Василь, не хочеться говорити: «Вічна йому пам'ять!». Хочеться говорити про вічне життя його творів, його ідей,. Бо які б зміни не відбувалися в нашому житті, ми знаємо, що його поезія житиме доти, доки житиме народ, для якого він писав, доки житиме справа, за яку він боровся…»